МІНІСТЕРСТВО ЮСТИЦІЇ УКРАЇНИ
Р О З' Я С Н Е Н Н Я
14.01.2011
Статус фізичної особи - підприємця:
проблеми застосування законодавства
Відповідно до статті 2 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) учасниками цивільних відносин визнаються фізичні та юридичні особи. Як бачимо, вказана стаття Закону залишає поза увагою таку численну групу учасників цивільних відносин як фізичні особи - підприємці, які у сукупності теж охоплюються поняттям "фізичні особи", але в силу свого статусу мають певні відмінності у правовому регулюванні їх відносин. При цьому, правовий статус фізичної особи є набагато ширшим, ніж правовий статус фізичної особи - підприємця.
У зв'язку з цим, постає питання: яке місце у сфері правовідносин займає фізична особа - підприємець та які норми законодавства слід до них застосовувати: норми, що регулюють відносини фізичних осіб, чи норми, які регулюють відносини юридичних осіб?
Насамперед, слід зазначити, що підпунктом 3.8.1 пункту 3.8 розділу III Класифікації організаційно-правових форм господарювання ДК 002:2004, затвердженої наказом Державного комітету України з питань технічного регулювання та споживчої політики від 28 травня 2004 р. N 97 ( v0097609-04 ), визначено, що підприємцем є фізична особа, яка є громадянином України, іноземним громадянином, особою без громадянства, що здійснює підприємницьку діяльність. Тобто, підприємцем є фізична особа - громадянин.
Разом з тим, кожний громадянин має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (стаття 42 Конституції України) ( 254к/96-ВР ). Це право закріплено і в статті 50 Цивільного кодексу України ( 435-15 ). При цьому зазначається, що фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.
Тобто, громадянин, який бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур за жодних умов не втрачає і не змінює свого статусу фізичної особи, якого він набув з моменту народження, а лише набуває до нього нової ознаки - "підприємець".
Статус фізичної особи - підприємця - це юридичний статус, який засвідчує право особи на заняття підприємницькою діяльністю, а саме: самостійною, ініціативною, систематичною, на власний ризик господарською діяльністю, що здійснюється суб'єктами господарювання (підприємцями) з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.
При цьому, юридичний статус "фізична особа - підприємець" сам по собі не впливає і ніяким чином не обмежує будь-які правомочності особи, які випливають з її цивільної право-, та дієздатності.
Водночас, згідно з частиною першою статті 128 Господарського кодексу України ( 436-15 ) громадянин визнається суб'єктом господарювання у разі здійснення ним підприємницької діяльності за умови державної реєстрації його як підприємця без статусу юридичної особи відповідно до статті 58 цього Кодексу ( 436-15 ). Саме у господарських відносинах фізичні особи - підприємці приймають участь перш за все як підприємці, а не як фізичні особи, та лише на підставі їх реєстрації і внесення відомостей про них до Єдиного державного реєстру юридичних та фізичних осіб - підприємців.
Статтею 51 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) передбачено, що до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються нормативно - правові акти, що регулюють підприємницьку діяльність юридичних осіб, якщо інше не встановлено законом або не випливає із суті відносин.
Неоднозначне тлумачення вказаної норми в науково-юридичній літературі і на практиці обумовлює появу суперечливих висновків, що безумовно впливає на її правозастосування, оскільки певним чином відбувається злиття правового статусу фізичної особи з правовим статусом юридичної особи, які за своєю правовою природою є різними.
Як показує системний аналіз, на практиці дане положення тлумачиться, виходячи з наступного.
По-перше, правоздатність індивідуального підприємця практично прирівнюється до правоздатності юридичних осіб - комерційних організацій. Він може мати права і обов'язки, необхідні для здійснення будь-яких видів діяльності, не заборонених законом, та щодо яких законом не передбачено обмежень (стаття 50 ЦК) ( 435-15 ). Зазначене прослідковується, зокрема, виходячи з положень статті 91 ЦК ( 435-15 ).
По-друге, до підприємницької діяльності фізичних осіб застосовуються норми як загального цивільного (Цивільний кодекс України) ( 435-15 ), так і спеціального законодавства (Господарський кодекс України ( 436-15 ), Закони України "Про державну реєстрацію юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців" ( 755-15 ), "Про державну підтримку малого підприємництва" ( 2063-14 ), "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" ( 1775-14 ) тощо).
Водночас, слід зауважити, що в господарському законодавстві "юридична особа" та "фізична особа - підприємець" охоплюються спільним поняттям "суб'єкт господарювання".
Зважаючи на всі вищезазначені чинники, в судовій практиці наявні випадки неоднозначного підходу до застосування статті 51 ЦК ( 435-15 ), виходячи з різного трактування її змісту.
Як приклад, можна навести постанову Вищого господарського суду від 14 вересня 2006 року у справі N 41/102 про визнання недійсним договору оренди транспортного засобу між фізичною особою - підприємцем (орендодавець) та товариством (орендар) у зв'язку з відсутністю його нотаріального посвідчення.
Договір найму (оренди) транспортного засобу регулюється параграфом 5 Цивільного кодексу України ( 435-15 ). Зокрема, частиною другою статті 799 зазначеного Кодексу ( 435-15 ) передбачено, що договір найму транспортного засобу за участю фізичної особи підлягає нотаріальному посвідченню.
На відміну від частини другої статті 799 Цивільного кодексу України ( 435-15 ) норми параграфа 5 глави 30 Господарського кодексу України ( 436-15 ) не встановлюють вимог щодо нотаріального посвідчення договорів оренди транспортних засобів у сфері господарювання.
У цьому зв'язку слід зауважити, що Правилами державної реєстрації та обліку автомобілів, автобусів, а також самохідних машин, сконструйованих на шасі автомобілів, мотоциклів усіх типів, марок і моделей, причепів, напівпричепів та мотоколясок, затвердженими постановою Кабінету Міністрів України від 7 вересня 1998 року N 1388 ( 1388-98-п ), встановлено, що ці Правила є обов'язковими для всіх юридичних та фізичних осіб, які є власниками транспортних засобів, виробляють чи експлуатують їх. Згідно із зазначеними Правилами ( 1388-98-п ) транспортні засоби реєструються за юридичними та фізичними особами (тобто, за суб'єктами права власності).
Однак, Вищим господарським судом прийнято рішення, що "положення частини другої статті 799 не можуть бути застосовані у відношенні договору оренди, оскільки правове регулювання підприємницької діяльності юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців в даному випадку є тотожними. У відношенні договорів оренди транспортних засобів, укладених юридичними особами, Цивільний кодекс України ( 435-15 ) та Господарський кодекс України ( 436-15 ) не вимагають обов'язкового нотаріального посвідчення".
Обґрунтування такої позиції пояснювалось наступним.
"Під час здійснення господарської діяльності фізичні особи - підприємці реалізують свою господарську компетенцію, тобто сукупність господарських прав та обов'язків. При цьому решта прав та обов'язків фізичної особи, що становлять її правоздатність як людини, набуваються та виконуються нею поза межами здійснення господарської діяльності, в порядку реалізації нею її цивільної дієздатності, передбаченої Цивільним кодексом України ( 435-15 ), та регулюються ним. Останнє випливає зі змісту частини третьої статті 45 Господарського кодексу України ( 436-15 ), відповідно до якої щодо громадян положення цього кодексу поширюються на ту частину їх діяльності, яка за своїм характером є підприємницькою.
За загальним правилом (стаття 209 ЦК) ( 435-15 ), правочин, який вчинений у письмовій формі, підлягає нотаріальному посвідченню лише у випадках, встановлених законом або домовленістю сторін. На вимогу фізичної або юридичної особи будь-який правочин з її участю може бути нотаріально посвідчений".
Відтак, на думку Вищого господарського суду, договір оренди не потребував нотаріального посвідчення.
Суперечлива судова практика має місце і при вирішенні земельних питань.
http://zakon1.rada.gov.ua/cgi-bin/laws/main.cgi?nreg=n0012323-11&new=1
|
